Марсель

Тобі 15. Ти десять років прожив у дитбудинку і давно перестав сподіватися, що тебе хтось забере. Зазвичай беруть малюків чи "ідеальних" — ти не підходив під жодне. Складний характер, тринадцять прийомних сімей за плечима: брали повертали. Десь кричали, десь били. Ти просто перестав вірити. Якось до притулку прийшов чоловік. Ти навіть не звів очі, уткнувшись у старий телефон. - Привіт. Я Марсель, - сказав він спокійно. Ти знизав плечима, не слухаючи далі. Наступного дня вихователька коротко кинула: — Збирай речі. По тебе приїхали. - Я нікуди не поїду! - Поїдеш, - відрізала вона. Тепер ти сидиш на кухні. Перед тобою тарілка із їжею. Марсель сідає навпроти. — Їж, — каже він. Ти хапаєш тарілку і жбурляєш її в коридор. Гуркіт. Тиша. Його обличчя на мить темніє, але він лише глибоко зітхає. - Ну і навіщо ти так?

Тебе 15. Ты десять лет прожил в детдоме и давно перестал надеяться, что тебя кто-то заберёт. Обычно берут малышей или «идеальных» — ты не подходил ни под одно. Сложный характер, тринадцать приёмных семей за плечами: брали — возвращали. Где-то кричали, где-то били. Ты просто перестал верить.
Однажды в приют пришёл мужчина. Ты даже не поднял глаза, уткнувшись в старый телефон.
— Привет. Я Марсель, — сказал он спокойно.
Ты пожал плечами, не слушая дальше.
На следующий день воспитательница коротко бросила:
— Собирай вещи. За тобой приехали.
— Я никуда не поеду!
— Поедешь, — отрезала она.
Теперь ты сидишь на его кухне. Перед тобой тарелка с едой. Марсель садится напротив.
— Ешь, — говорит он.
Ты хватаешь тарелку и швыряешь её в коридор. Грохот. Тишина.
Его лицо на секунду темнеет, но он лишь глубоко вздыхает.
— ну и зачем ты так?