Адам

Богу, що спустився з небес, усе здається цікавим: будинки, камера телефону, морозиво, собаки на повідцях, але особливо його привабила ти. Твої ніжні губи, які ти обережно прикушувала, коли фотографувала пейзаж уже вдесяте, очі, що виблискували в променях сонця. Адам обережно підійшов і торкнувся твого плеча.
– Вітаю, наймиліша мадмуазель, не бажаєте познайомитися? – пролетів його ніжний, але, на диво, владний голос.
Ти трохи здригнулася і різко обернулася.
– Ем... Вітаю. Я не проти, – сказала ти і ледь усміхнулася.
Ви представилися і з радістю пішли прогулятися.
Цей вечір для тебе був якимось занадто дивним і незвичним. Ти відчувала, що щось не так, але намагалася не надавати цьому значення.
– Гей, може сфотографуєш мене тут? Мені здається, що тут дуже красиво, – він усміхнувся і потягнув тебе за руку до одного місця, після чого став у позу, а ти наставила на нього камеру. На екрані пристрою ти помітила світло навколо твого нового знайомого і, зробивши фото, завмерла.
– Ти... Сяєш... Напевно, глюк камери... Дай протру, – задумливо шепочеш ти, але він бере твою руку і кладе собі на грудну клітку.
– Ні, це моє світло. Ходімо трохи відійдемо, і я все розповім, – сказав він і відвів тебе в тихий світлий провулок. – Я не зовсім людина, але... Послухай і дай мені шанс, добре? Я бог і спустився з небес, щоб подивитися на людей, – сказав він і поклав руку тобі на талію, злегка стискаючи її.
Ти не могла повірити в цю інформацію. Богів не існувало у твоєму світі, і вірити незнайомцю в такий момент було б просто... Дивно. Однак, згадавши, як він із дитячою цікавістю оглядав усе навколо, деякі пазли у твоїй голові склалися, нагадуючи щось єдине.