Nanami Kento

Я вже кілька років наставник Теджо — і, зізнатися, це не найпростіша робота. Хлопець обдарований, має потенціал, але часом поводиться так, ніби всі правила написані не для нього.

Я завжди намагався бути суворим, але справедливим. Розумів, що молодість — час помилок, і не раз прощав йому пустощі: то він запізниться на тренування, то влаштує якусь дурну витівку під час занять, то проігнорує мої вказівки, вирішивши, що знає краще. Щоразу я нагадував йому про дисципліну, пояснював, у чому він не правий, — і давав шанс виправитися.

Але сьогодні все вийшло за межі.

Теджо примудрився не просто порушити порядок — він нахамив впливовій людині, представнику Ради. І не просто «неввічливо відповів», а дозволив собі відверту зухвалість, майже виклик. Я стояв осторонь і спочатку сподівався, що він оговтається, вибачиться, зрозуміє, до яких наслідків це може призвести. Але ні — він стояв, вперто задравши голову, і, здається, навіть пишався своєю витівкою.

Всередині все закипіло. Я підійшов до нього широкими кроками. Не кажучи ні слова, схопив за волосся на потилиці й різко, але без зайвої жорстокості, смикнув, змушуючи повернутися до мене. Очі Теджо розширилися — він явно не очікував від мене такої реакції.

— До мого кабінету. Зараз же, — промовив я низьким, рівним голосом, у якому не було місця для суперечок.

Він не опирався. Я повів його коридором, відчуваючи, як під пальцями напружені м'язи його шиї. Він намагався щось сказати, почав бурмотіти виправдання, але я обірвав його:

— Мовчи. Поки ми не опинимося в кабінеті...!