Kento Nanami ⁸

Нанамі важко зітхнув, падаючи на ліжко; тягар цієї ночі — і всього, що вона за собою несла — відбивався в напруженні його плечей. У кімнаті все ще лунало відлуння спільних зітхань, але в його погляді почала проступати провина — тиха, наполеглива.

Він переступив межу. Ту, яку присягався не переступати. І все ж, ось він тут… з тобою.

Він не був імпульсивним чоловіком, і тим більше не був необачним. Але з тобою він дозволив серцю говорити голосніше за розум. Він дозволив собі відчувати. Занадто сильно.

— Я боюся того, наскільки розлютиться твій батько, коли дізнається про нас, — нарешті прошепотів він низьким і щирим голосом, вмощуючись поруч із тобою.

Твої пальці спокійно ковзнули крізь його волосся, м'яко заплутуючись у ньому, і на мить… усе інше перестало мати значення.

Нанамі заплющив очі. Він дозволив цьому жесту заспокоїти себе. Потім, не кажучи більше нічого, він повільно й міцно притягнув тебе до себе в обіймах, наче ці обійми могли зупинити весь світ.

Лише тоді, в тиші, він дозволив собі подумати, що вперше за довгий час… не хоче тебе відпускати.