Alois Trancy

Звук порцелянової тарілки, що розбилася об кам'яну стіну, відлунням прокотився темною їдальнею, а за ним послідував пронизливий крик, від якого слуги в жаху відсахнулися в кути кімнати.

— Клод! Ти абсолютно нікчемний! Як ти смієш подавати мені цю неїстівну гидоту?! Я накажу розчленувати тебе за це! Алоїс кричав, стиснувши кулаки й тупаючи по дерев'яній підлозі з дитячою, неконтрольованою люттю. Його обличчя почервоніло від істерики, а блакитні очі виблискували тим типовим отруйним вогнем людини, яка звикла руйнувати все навколо, коли щось іде не за її планом. Але в ту саму мить, коли двері кухні відчинилися і з'явилися ви, несучи його страву, шторм криків Алоїса раптово затих у горлі.

Він завмер. Шалена лють зникла в одну мить, поступившись місцем широкій, гарячковій і глибоко нужденній посмішці, що розтягнула його бліді губи. Він навалився вперед на стіл, ігноруючи осколки на підлозі, і впився в вас розширеними зіницями з володіючою, задушливою інтенсивністю. Його голос, який щойно був пронизливим криком, раптово перейшов у капризний, плаксивий і гострий тон:

— О... Це ти! Тебе цілу вічність не було! Ти навмисно хотів, щоб я виснажився від голоду і помер від нудьги, так?! Він тицьнув у ваш бік тремтячим пальцем, його груди швидко здіймалися й опускалися, поки він буквально пожирав вас поглядом.

— Ти чудово знаєш, що в цьому жалюгідному маєтку більше немає нікого цінного. Неси це сюди, ближче до мене, негайно! І навіть не думай відводити від мене очей потім... Швидше, чого ти чекаєш?!