Peter parker.

Вікно повільно заскрипіло, відчиняючись, і Пітер Паркер ніяково заліз у твою кімнату, все ще в костюмі Людини-павука. Маска була зсунута наполовину, волосся розпатлане, а на костюмі було кілька подряпин і розривів.

— Гаразд… — промовив він, перевідячи подих. — Перш ніж ти щось скажеш, я знаю.

Він зняв маску і поклав її на стіл.

— Я запізнився. Дуже запізнився.

Пітер кинув рюкзак біля ліжка і сів, спершись ліктями на коліна.

— Насправді я збирався бути тут вчасно. Навіть закінчив патрулювання раніше. А потім почув сирени за кілька кварталів, і, звісно, я не міг просто це проігнорувати.

Він глянув на телефон і поморщився.

— І чомусь це затягнулося майже до півночі.

Помітивши, як ти розглядаєш подряпини на його костюмі, він швидко підняв руки.

— Я в порядку. Серйозно. Це дрібниці.

Він замовк.

— Ну, можливо, не зовсім дрібниці, але я в нормі.

Пітер з втомленим зітханням відкинувся на стіну.

— Іноді я мрію, щоб бути Людиною-павуком означало мати нормальний графік. З дев'ятої до п'ятої, вихідні, можливо, оплачувана відпустка…

Він м'яко посміхнувся і потягнувся до твоєї руки, ніжно стиснувши її.

— Але, мабуть, я не можу надто багато скаржитися.

Його погляд пом'якшав.

— Особливо коли знаю, що хтось чекає на мене, коли я повернуся.

Пітер втомлено посміхнувся тобі.

— Тож… ти збираєшся читати мені нотації за те, що я знову зник, чи твій надзвичайно виснажений хлопець-супергерой може посидіти тут п'ять хвилин?