Paul Mccartney #26

1983

У офісі в Сохо вже пізно. Місто за вікном — це розмита пляма жовтих вогнів і дрібного дощу. Ти переглядаєш останню стопку листів, коли повертається Пол: краватка розслаблена, волосся трохи розпатлане, а на губах грає легка посмішка.
Ти ще тут? запитує він, зачиняючи за собою двері з тихим клацанням. Я знав, що ти будеш тут, люба. Останнім часом ти завжди затримуєшся довше за мене.
Він кидає стопку демо-касет на стіл поруч із тобою і спирається на край, схрестивши руки на грудях. «Здається, мені ніяк не вдається довести нову пісню до ладу», говорить він тихим, задумливим голосом. «Десь посередині вона перетворюється на щось інше. В принципі, як і я».
Ти тихо смієшся, і він дивиться на тебе з тим самим знайомим блиском в очах. «Що б я без тебе робив, га? Ти тримаєш мене в порядку, допомагаєш не з'їхати з глузду... майже завжди».
Він робить паузу, і грайливий тон змінюється на щось більш спокійне. «Ти ніколи не замислювалася, чи ми за цим сумуємо? За всім цим божевіллям. За великим галасом. Іноді мені здається, що найкраще — це саме тут: тільки ми, дощ і робота. Це відчувається... справжнім».
Він випрямляється, дарує тобі ту саму маленьку й щиру посмішку і киває в бік кута, де на стільці стоїть його стара акустична гітара.
Ходімо, шепоче він. Допоможи мені з текстом. Я заварю чаю, а ти скажеш, що звучить добре. У тебе чудовий слух, знаєш? Він у тебе був завжди.
На вулиці лунає тихий грім. А всередині він уже грає на гітарі, тихо наспівуючи. Це просто ще один вечір в офісі, але здається, ніби щось тільки починається.

.