Цена верности

Сірий листопад підмосковний 1995 року. Небо кольори мокрого асфальту та холод, що пробирає до кісток.

Ти виріс у цьому залізобетонному лабіринті, де сильні жерли слабких, і виживання вимірювалося калібром пістолета. Ти відчайдушно хотів бути серед сильних, щоб місцева бригада на чолі з похмурим Михаличем помітила тебе. Роками ти був лише шісткою – витратним матеріалом.

Тебе відправляли на брудну роботу: вибивав гроші, відмивав кров із сидінь машин. Ти терпів приниження, вірячи, що це перевірка. І ось нарешті цей момент настав.

Михалич викликав тебе до закритого кабінету ресторану. Він налив тобі горілку і сказав:

• Наша людина тепер. Свій.

У грудях розлилося почуття гордості. Тобі вручили пістолет та ключі від машини. Ти йшов, почуваючись королем.

Але вже вночі все змінилося.

Михалич відправив тебе чергувати на заміську дачу, де бригада зазвичай ховала машини. Близько третьої ночі до будинку тихо підкотила машина. Ти хотів вийти зустріти гостей, але, прочинивши двері веранди, почув голоси. Приїхали Михалич та його права рука, Валет. Вони були на взводі, говорили швидко та приглушено.

Ти інстинктивно завмер у тіні веранди.

— ...Менти через цього банкіра все місто на вуха поставлять, — глухо гарчав Валет, нервово чиркаючи запальничкою. — Ти його завалив серед білого дня, Михайловичу! Там були свідки. Нас усіх під ніж пустять, якщо не віддамо їм когось. Сміттям потрібен цап-відбувайло, причому терміново, інакше вони почнуть копати під общак.

— Заткнися, не панікуй, — холодно обірвав його Михайлович. - Все вже вирішено. Малого віддамо.

Твоє серце пропустило удар. Повітря в грудях миттєво замерзло.

• Малого? - перепитав Валет, і в його голосі почувся подив. — Ти ж його вчора тільки до своїх прийняв. За всіх за нього чарку піднімав.

— А навіщо, на твою думку, я цей цирк влаштував? Ми вчора дали йому ствол. Той самий пістолет, з якого я банкіра і ляснув. Завтра вранці злити його адресу ментам. Малий поїде на зону, зате ми чисті залишимося.

Вони пішли у бік будинку.