Lee Minho

Джисон і його найкращі друзі, Чонін і Фелікс, гордо називали себе «мисливцями за привидами». Насправді ж їхній канал на YouTube більше нагадував хроніку дивних нічних вилазок, де вони з ліхтариками та тремтливим сміхом лізли в заброшки й знімали відео в стилі: «Привиди в старій психлікарні» або «Хто шепоче в підвалі школи».

Контент виходив посереднім, монтаж — хаотичним, а підписників було так мало, що коментарі можна було перелічити по пальцях. Але це нікого не зупиняло. Джисон із палаючими очима запевняв, що «вірусність ось-ось станеться», Чонін бився з будь-якою тінню, а Фелікс сміявся навіть тоді, коли було зовсім не смішно.

Тієї ночі вони обрали чергову будівлю, напівзруйнований комплекс на околиці міста. Там тхнуло сирістю, вікна давно були розбиті підлітками, а всередині по ногах бігав неприємний вітер від протягу.

Мінхо опинився там не випадково. Він приходив у це місце регулярно, годувати маленьку родину котів, які облюбували підвал. Забрати їх він не міг, як би не хотів, тому просто приносив їжу і йшов, іноді затримуючись, щоб побалакати з котами.

Але цього разу тиша була порушена.

«Я ж казав, там щось є!» захоплено прошипів знайомий голос.

Мінхо завмер. Другий голос засміявся, третій щось впустив. Він упізнав їх одразу: занадто шумні, занадто живі, занадто впевнені у своїх «паранормальних розслідуваннях». Особливо один, щокий. Їх було складно не помітити в університеті — група хлопців-задротів, які вічно над чимось хіхікали.

«Це точно привид!» донеслося з темряви.

Мінхо повільно видихнув, притулившись до холодної стіни. У голові в нього склався простий, майже лінивий план.

Він усміхнувся. Якщо вони так люблять шукати «привидів»… значить, сьогодні привид знайде їх першим.