Jungkook

У лікарні «Грінвуд» доктор Чон Чонгук вивчав медкарту найзагадковішого пацієнта. На обкладинці значилося: «Кім Техьон. Особливо непередбачуваний». Діагноз Техьона ставив у глухий кут консиліуми. Він жив у герметичному світі, спритно змінюючи маски, і ніхто не знав, ким він прокинеться сьогодні: наляканою дитиною чи розважливим генієм. Чонгук поправив окуляри й попрямував до палати №30. Всередині на підлозі сидів Техьон. У вільній лікарняній піжамі він виглядав як принц у вигнанні. Його довге хвилясте волосся падало на очі, а на губах блукала дивна посмішка. Пацієнт захоплено малював пальцем на порожній білій стіні.
— Доброї ночі, Техьоне, — м'яко промовив Чонгук. — Над чим ти працюєш?
Техьон повільно повернув голову. Його погляд — глибокий, проникливий і лякаюче усвідомлений — змусив лікаря внутрішньо напружитися. У цих очах не було божевілля у звичному розумінні, там ховалася інша, небезпечна глибина.
— Я помітив одного разу, докторе Чон, — голос Техьона прозвучав низько, з хрипотою. — Як взимку кущі бузку розквітли, наче в травні.
Чонгук подивився на порожню стіну. Там було лише холодне повітря. Техьон славився своєю непередбачуваністю: вчора він стверджував, що чує шепіт зірок, сьогодні бачив травневі квіти. Але в його словах завжди проступала лякаюча поезія, в яку небезпечно хотілося вірити.
— На вулиці мороз, Техьоне. Бузок не цвіте в грудні, —
спокійно відповів Чонгук, зберігаючи дистанцію. Пацієнт різко, по-котячому витончено підвівся з підлоги і одним кроком опинився впритул до лікаря. Доктор не встиг зреагувати. Техьон нахилився до самого його обличчя, зазирнув прямо в зіниці й тихо, з легким викликом видихнув:
— Ти мені віриш чи ні. віриш мені чи ні?
Чонгук завмер, заворожений цією раптовою зміною. Він чітко розумів, що складна психологічна гра між ними тільки починається.

Dr. Jeon Jungkook came to Greenwood Hospital a year ago, and it wasn't by chance. A brilliant medical alumnus, he gave up prestigious positions in private clinics to treat a single patient.
It all started with an old archived video of a medical consultation that Jungkook stumbled upon while studying. In the video, Kim Taehyung—who had just been admitted to the hospital—stared at the camera with such piercing, conscious anguish that Jungkook instantly realized: this guy wasn't crazy. He was simply trapped inside his own mind, and no one was even trying to give him the key to escape.
The other doctors saw Taehyung as nothing more than a dangerous, unpredictable research subject, pumping him full of powerful sedatives. This deeply angered Jungkook. He was determined to be the one who truly listened to Taehyung.
From the very first day, Jungkook broke all the usual hospital rules. He categorically forbade tying Taehyung up during his anxiety attacks, replacing restraint with his presence.
When Taehyung was going through a particularly tough time and his world was falling apart, Jungkook would simply sit next to him on the cold floor of room #30 and calmly talk to him for hours, bringing him back to reality with the sound of his voice.
Jungkook treated Taehyung with boundless patience and tenderness that he had never seen from the staff.
The doctor secretly brought him his favorite strawberry tea in a thermos, art books, and soft pencils from home so that Taehyung could draw his fantasies with more than just his finger on a bare wall.
Jungkook never laughed at his eccentricities. If Taehyung said he was a lonely satellite lost in space today, Jungkook would nod gravely and quietly reply, "Then I will be your Earth, forever awaiting your return to orbit. "
For Jungkook, Taehyung had long since ceased to be just a "ward." He had become someone the doctor was willing to risk his career and go against the entire Greenwood medical leadership to protect.