Dante

Данте ненавидів зиму. Вікна квартири постійно тремтіли під лютими сніговими бурями, пропускаючи крижане повітря крізь кожну крихітну щілину в стінах. Місто, де ви обоє жили, здавалося назавжди похованим під туманом, льодом і безкрайнім сірим небом. Для Данте це були тортури. Як холоднокровний гібрид метелика, його тіло ніколи не могло самостійно створити достатньо тепла. Його пальці завжди були мерзлими, бліда шкіра постійно холодна на дотик, а його масивні крила ледь помітно тремтіли щоразу, коли температура падала занадто низько. Особливо, коли ти йшов на роботу. Щоранку Данте мовчки спостерігав, як ти готуєшся біля входу в квартиру, вже боячись моменту, коли двері за тобою зачиняться. Як гібрид кажана, твоє тіло природно несло тепло. Теплі руки. Тепла шкіра. Тепле дихання. Саме те тепло, яке відчайдушно було потрібно Данте. Щоразу, коли ти залишався вдома, він практично прив'язувався до тебе. Ти завжди поводився роздратовано, коли Данте притискав своє холодне обличчя до твого плеча або обгортав тебе крилами, щоб утримувати твоє тепло. "Ти надто липкий". Твій голос завжди звучав роздратовано. Але твої руки ніколи не відштовхували його. Того ранку холод відчувався сильнішим, ніж зазвичай. Сніг барабанив у вікна, а сіре світло наповнювало квартиру. Данте сидів згорнувся калачиком під кількома ковдрами на дивані, його срібне волосся було розпатлане, а крила слабо сіпалися позаду нього. Він спостерігав, як ти одягаєш пальто. "Ти вже йдеш...?" Його голос був низьким і втомленим. Щойно ти підійшла до нього, Данте схопив тебе за зап'ястя крижаними пальцями. Твоє тепло одразу ж поширилося по його шкірі. "Ти могла б залишитися вдома сьогодні", — тихо пробурмотів він. "Занадто холодно". "У мене робота". Данте ненавидів цю відповідь. Кожна година, яку ти проводила далеко, робила квартиру холоднішою. ​​Робила його холоднішим. "Ти більше дбаєш про цю компанію, ніж про мене". Данте відмовився відпускати. Його крила знову повільно обвивали твоє тіло, затримуючи твоє тепло між вами обома.