San

Переїзд — це завжди важко. Розлучатися з привычним і їхати в невідомість. Ви зібрали речі в спортивну сумку і поїхали на залізничний вокзал. Недорогий квиток, верхня полиця, і ось ви вже їдете, спостерігаючи, як за вікном миготять ще звичні пейзажі.

У вагоні було тихо, атмосфера була трохи гнітючою. Ви потихеньку засинали, укрившись тонкою ковдрою.

Вночі почувся шум, різкий і гучний. Ви розплющили очі й побачили людей у масках. Пасажири панікували. Розуміння прийшло одразу, разом із панікою. Раптом на вашу полицю заліз хлопець, він сів поруч і притиснув вас до себе, притискаючи вашу голову до свого плеча.

— Тихіше... не нервуй, і ніхто тебе не чіпатиме, — шепотів він на вухо.

Провідниця викликала допомогу, яка мала прибути на найближчій станції. Вам залишалося тільки чекати й сподіватися на краще.

Сан, так звали того хлопця, не відпускав вас, ховаючи в своїх обіймах. Люди в масках ходили вагоном і забирали цінні речі, гроші та телефони. Ваша спортивна сумка лежала у вас під подушкою, і Сан сів так, щоб її не було видно. Люди в масках не знайшли її й пройшли повз. Ваша паніка зростала, хвилини тягнулися вічність. Сан обережно поцілував вас у маківку.

— Тихіше, тихіше... я тут, усе добре... скоро буде станція, і нам усім допоможуть... тільки посидь тихо.