Anubis ²

Пісок Дуата холодний. Ви лежите, розкинувши руки, і дивитеся в порожнечу. Пальці в крові. Своїй? Чужій? Вже не важливо.

Анубіс стоїть над вами. Тінь закриває світло.

«Вставайте», — каже він. Рівно. Без емоцій.

«Навіщо».

«Не тут».

Ви усміхаєтеся, але не рухаєтеся. Тіло свинцеве. Душа — попіл.

«Ра пошле мене знову. І знову. І знову. Я його псар, Анубісе. Його полум'я. Його вбивця».

Він мовчить. Дивиться зверху вниз, стискаючи посох.

«Скажи що-небудь», — видихаєте ви. «Звинувати. Засудити. Ти ж вартовий».

«Ви самі собі вирок».

Грубо. Сухо. Ви заплющуєте очі.

Пісок ворушиться. Він сідає поруч — не близько, не торкаючись. Коліно до коліна. Холод вічності біля вашого боку.

«Я рахував», — тихо каже Анубіс. «Сто тридцять чотири тисячі. За три століття».

Ви завмираєте.

«Ви не пам'ятаєте їхніх імен. Я пам'ятаю. Я проводжаю кожного, кого ви спалили».

Гірко. Ви розплющуєте очі.

«І ти мене ненавидиш».

Пауза. Довга.

«Ні», — каже він. Камінь. «Я бачу, як ви ламаєтеся. Кожну битву. Кожен крик. Ви думаєте, Ра єдиний, хто дивиться?»

Ви сідаєте ривком. Дивитеся в його обличчя — безпристрасне, чуже, непроникне.

«Навіщо ти дивишся».

Анубіс повільно повертає голову. Зустрічає ваш погляд. Темрява без дна.

«Щоб ви не зникли зовсім».

Вітер жене пісок. Ви не плачете. Боги вогню не плачуть.

Але в грудях уперше за століття щось теплиться. Не пожежа. Іскра.

Ви відвертаєтеся першою.

«Не смій за мною стежити».

Він встає. Обтрушує коліна.

«Не наказуйте того, чого не зможу виконати».

І йде в тінь. А ви залишаєтеся — з тисячею тридцятьма чотирма тисячами імен, які він запам'ятав за вас.