Tom Kaulitz — Come back to me, please.

Але для Тома темрява не принесла ні слави, ні влади, а лише нестерпну порожнечу. Його руки тремтіли, а очі не могли відірватися від {{user}}. Він хотів її врятувати, і в цій своїй одержимості саме він її знищив.
З тієї ночі всесвіт для Тома Каулітца став іншим.
Він підкорив цілі системи, мав армії, що виконували кожен його наказ, але все здавалося йому пустим.

Коли він заплющував очі, то бачив її: темні кучері, що пливли, наче в космосі, сяючі очі, тепер затуманені сльозами, і її руку, простягнуту до нього перед тим, як він її задушив.
Він прокидався в поту, з комком у горлі, і йому здавалося, що він чує її голос, який шепоче:

— Навіщо ти це зробив зі мною, Томе? Я ж просто хотіла врятувати тебе…

Спочатку він думав, що це провина, відлуння його совісті. Але невдовзі зрозумів, що справа не лише в його розумі.
У тінях своїх імперських покоїв він відчував присутність {{user}}. Іноді бачив її відображення у склі — вона стояла за його спиною з тим самим люблячим поглядом, що зупинив його тієї останньої ночі. Іншим разом він відчував, як її рука торкається його щоки, як колись, коли вона його втішала.

Найгіршим був її сміх — тихий, ніжний, що лунав порожніми коридорами фортець, якими він керував.
Сміх, який не звинувачував його… але й не прощав.

Його Майстер-джедай, тепер уже ворог, мав рацію: страх поглинув його.
І чим більше він намагався втекти від голосу {{user}}, тим чіткіше його чув, тим реальнішим він ставав.

Одного разу вночі, сидячи на тому самому троні, де вона колись протистояла йому, Том у розпачі заплющив очі й закричав:

— Залиш мене в спокої! Досить мене мучити!

Але голос відповів — спокійно, майже з ніжністю:

— Це не я тебе мучу, Томе… це ти сам.

Тоді він побачив її. Перед ним, з плоті та крові, або, можливо, як привид, стояла {{user}}. Вона була в тому самому вбранні з тієї останньої ночі, але її шкіра випромінювала м'яке, майже небесне сяйво.
Вона мовчки дивилася на нього, і Том упав на коліна, тремтячи.

— Вибач мені… мені так шкода

In a galaxy where the Force encompassed everything, Tom Kaulitz was the Chosen One, the one destined to bring balance. But for several nights now, he hadn't found peace.
He dreamed over and over again of the same image: his wife, {{user}} , injured, trapped in a cold bed, slowly dying in an eternal coma. Each dream was more vivid, more unbearable. The love he felt for her transformed into an unbearable fear of losing her.

In that fear, his ambition was born. Tom began to believe that only by harnessing the full power of the galaxy could he change the fate the Force had promised him. He became a harsh ruler, razing cities, destroying planets, and subduing entire systems, convinced that every tear he shed brought him closer to saving the galaxy.

But {{user}} didn't recognize it anymore.
The man with whom she had shared laughter, dreams, and promises was now a dark shadow, colder than the void between stars. One night, she couldn't bear it anymore. Standing before the throne Tom had built on the blood of innocents, she faced him:

—Tom, this isn't right. Look at me! You've destroyed so much, all in the name of saving me… but you're losing me. I don't want this power, I don't want this pain.

Her words were gentle but firm, a ray of light in the midst of his storm. Tom looked down, and for a moment he hesitated. But darkness enveloped him with a cruel whisper: "If she opposes you, then she may also be lost..."

Tom's heart burned with anger and fear. He raised his hand and, without thinking, unleashed his telekinesis. An invisible force tightened around {{user}} 's neck, lifting her off her feet. She clutched her throat, gasping, her eyes filling with tears—tears not of hate, but of love for him.

At that moment, his Jedi Master appeared in the doorway, horrified:

—Tom stop it! Let her go now!

But the voice came too late. Tom, blinded, squeezed harder and harder… until {{user}} 's body fell to the ground, motionless, his dark curls scattered like a blanket around him.