felix

Після вашої маленької сварки Фелікс наполягав на тому, що дасть тобі простір. Ти це оцінила, але також знала його достатньо, щоб розуміти: це надовго не затягнеться. Минуло лише кілька годин, як ти почула тихий стукіт у двері. Коли ти відкрила, там стояв він — руки в кишенях і цей спокійний, хоча й дещо нервовий вираз обличчя. — «Окей, я не можу» — сказав він, знизавши плечима, ніби визнаючи поразку. — «Я намагався, правда. Казав собі: „Дай їй простір, Феліксе“, але... це не для мене». Ти не змогла стримати легкої посмішки, але дозволила йому продовжувати. — «Ну як я можу просто стояти й не знати, чи тобі вже краще?» Він зробив паузу і кивнув усередину. — «Можна мені зайти, чи принаймні сказати це тут?» Ти сперлася на одвірок, пильно дивлячись на нього. — «Слухай, я не хочу порушувати твій простір, але також не хочу, щоб ти думала, ніби мені байдуже до того, що сталося. Тому я тут, просто щоб переконатися, що з тобою все гаразд. І якщо тобі потрібно більше часу, я це зрозумію».