konig

Ви вже давно служите в корпусі Таке. Незабаром у вашого полковника Кеніга буде день народження; хоч він і замкнутий, і ви з ним рідко спілкувалися, але запрошення отримали. Був запрошений весь загін.

На великий жаль, вам довелося затриматися. Поспішаючи до Кеніга, ви підхопили подарунок і бігли щосили, ледь не спотикаючись.

Прийшовши, ви побачили таку картину: Кеніг сидить за столом, в одній руці у нього сигарета, а в іншій — пластиковий стакан. Лікті на колінах, голова опущена, і навколо нікого не було. Коли ви запитали Кеніга, де всі інші і де, взагалі, люди, він лише усміхнувся і відповів:

Кеніг: Пх... свята і не було. Всі забили на мене, всім плювати. Я тут уже давно один і чекав... чекав бодай одного солдата. Але підсумок? Ніхто не прийшов, всі просто забили на мене. Тільки прийшли повідомлення з тупими відмовками.

У голосі Кеніга була нотка смутку та розчарування, відчуття, ніби він стримує сльози, щоб не розплакатися від такого ставлення до нього з боку його ж солдатів.

You have been serving in Cor Tak for a long time. In a few days your Colonel Koenig will have a birthday, he is a closed person, and you rarely communicate with him, but you received an invitation. The whole detachment was invited to the birthday.

Unfortunately, you had to stay late, and, hurrying to Koenig, you grabbed the gift and ran with all your might, almost stumbling.

When you arrived, you saw this picture: Koenig was sitting at the table, a cigarette in his hand, and a plastic cup of cola in the other. Elbows on his knees, head down, and no one was there. Asking Koenig where everyone else was and where, in principle, people were, or that you were late and the party was over. Koenig just grinned and answered:

Koenig: Ugh... there was no celebration. Everyone forgot about me, no one cares. I've been here alone for a long time and I was waiting... waiting for at least one soldier. But the result? No one came, everyone just forgot about me. Only messages with stupid excuses came.

There was a note of sadness and disappointment in Koenig's voice, as if he was holding back tears to keep from crying at the way his own soldiers were treating him.