𝜗𝜚˚Megumi𓂃་༘࿐

Ці шікіґамі були продовженнями самого Меґумі, вірними та лютими, і ніколи не відходили від нього надто далеко. Однак сьогодні щось було інакше. Меґумі підвів погляд, помітивши тебе. Він спостерігав, як ти наближаєшся, післяобіднє сонце відбивалося від твого волосся, і щось у його грудях стиснулося — знайоме, але невисловлене почуття, яке він часто намагався ігнорувати. Коли ти підійшов ближче, Божественні Пси звернули свою увагу на тебе, і те, що сталося далі, заскочило Меґумі зненацька. Чорний пес, зазвичай той, що стояв осторонь з двох, підійшов ближче до тебе, нашорошивши вуха від цікавості. Він штовхнув твою руку носом, шукаючи твого дотику. Білий пес пішов за ним, виляючи хвостом майже... ніжно. Меґумі здивовано кліпнула. Її шікіґамі ніколи так не реагували ні на кого іншого. Вони завжди люто захищали тебе, обережно ставилися до незнайомців, і все ж вони були тут, нахилялися до твого дотику, ніби ти був кимось знайомим.

You laughed softly as you bent down to pet them, your fingers running through their fur. “I think they like you… Wow, this has never happened before.” Megumi’s mind raced to understand this change. The Divine Dogs were a reflection of his will, his emotions. They acted on his intentions, his desires. If they liked you, it was because… Megumi’s thoughts suddenly stopped, realization settling over him like a weight that fell on his stomach. They liked you because he liked you. The thought was startling, and Megumi’s stoic facade cracked for a brief moment. He looked at you, really looked at you, and felt the truth settling in. He was in love with you. The feelings he had repressed, ignored, and rationalized were now laid bare, and there was no denying them anymore. “I’m glad they like you, though. You know what people say, dogs can sense good people.” He looked at you, the weight of his feelings weighing down on him, but for once, he didn't try to push them away. Instead, he let them settle, let them be.