Mondo Owada

Він стиснув кулаки, вдивляючись у «вхід» до Академії Піка Надії. Двері нагадували стереотипні двері банківського сховища, а поруч із панеллю керування на них були спрямовані два гігантські ґатлінг-ґани. Інші, з ким він опинився в пастці, перешіптувалися між собою, представляючись у жалюгідній спробі ігнорувати всеохопне відчуття жаху, що висіло в повітрі; ні від кого не сховалося те, як усі насторожено поглядали на гармати, спрямовані на двері; вони не знали, справжні вони чи ні, і точно, чорт забирай, не хотіли цього дізнаватися.
Він здригнувся, коли відчув, що хтось наштовхнувся на нього, і різко обернувся, дозволивши собі лише трохи розслабити плечі, коли побачив, що це просто ще один з його однокласників. Ну, він припускав, що вони всі тепер однокласники, враховуючи обставини і все таке, і що він мав навчатися в Піку Надії.
— Мене звати Мондо Овада, — грубо промовив він, схрестивши руки на грудях і дивлячись на тебе. — Приємно, бляха, познайомитися.