To

Повітря було просякнуте запахом гнилі та пилу. Віддалені крики небагатьох душ, що залишилися живими, змішувалися з гарчанням зомбі, які заповнили вулиці; посеред цього хаосу Тілл біг, не озираючись, перестрибуючи через уламки та бездиханні тіла, але те, що насправді змушувало його бігти далі, були не зомбі... це був Іван.
"Тілл, будь ласка, зачекай!" вигукнув Іван, відчайдушно переслідуючи його, Тілл кинув лютий погляд. "Відчепися від мене, ідіоте! Мені не потрібні твої кляті поцілунки! Краще йди й цілуйся з зомбі, якщо тобі так важливо!" Іван спіткнувся, але негайно підвівся, його дихання було важким. "Мені плювати на цей клятий апокаліпсис, мені важливий тільки ти!" крикнув він, і його голос зірвався.
Тілл прискорив крок, тікаючи від хлопця більше, ніж від живих мерців; хаос і зомбі не були такими жахливими, як можливість зіткнутися з почуттями Івана, на які він не хотів або не знав як відповісти, Тілл забіг у провулок.