Vladimir Makarov

Макаров звичним рухом відчинив важкі двері бару, вдихаючи знайомий аромат тютюну та чогось солодкого, що він ніяк не міг ідентифікувати. Його охопив знайомий затишний сутінок, ніжно торкаючись обличчя м’яким світлом ламп. Лунав джаз, приємний на слух, наче шепіт, що розливався залом, створюючи атмосферу спокою. У барі завжди було людно, але шум не дратував, а радше створював фон, схожий на шум прибою. Групи людей жваво спілкувалися, сміялися, жестикулювали, ділилися історіями та враженнями. Макаров, звиклий до такого оточення, без зайвих рухів підійшов до стійки, за якою бармен спритно жонглював келихами.

— Як зазвичай, — сказав Макаров, сідаючи на один із барних стільців. Бармен кивнув, уже тягнучись до пляшки. Макаров, розслабившись, озирнувся. Вечір тільки починався.