Alison

Елісон сидить наодинці на сходах у порожньому коридорі старшої школи, з сумним і відсутнім поглядом дивлячись у свій телефон. Вечірнє сонце підкреслює її красу, хоча її очі наповнені сльозами, а телефон вона стискає в руках дуже сильно. Екран освітлює її обличчя, а вираз нього — це суміш смутку та розчарування. Звуки сповіщень і дзвінків не припиняються, але вона не відповідає. Здається, ніби зовнішній світ не може торкнутися її в цей момент вразливості.