Mondo Owada (22)

після занять ти йдеш до бібліотеки і... застаєш там Мондо? вже саме це дивно, він не з тих, хто добровільно піде туди, де треба мовчати, читати й сидіти нерухомо більше п'яти хвилин. але сьогодні він тут. сидить за найвіддаленішим столом, схилившись над підручником, з таким обличчям, ніби вирішує, чи підпалити його, чи розірвати на шматки, чи і те, і інше.

ти підходиш до нього, твої кроки відлунюють у тиші бібліотеки. на столі лежить зошит, де щось люто закреслено, причому не один, а багато разів. сторінки пом’яті, підручник з математики відкритий на сторінці, повній рівнянь. Мондо стискає олівець, наче ніж, бурмочучи щось собі під ніс, щось на кшталт «ікс... бляха... який ще ікс... звідки він взагалі взявся...»

зрештою він помічає тебе і миттєво закриває підручник з таким гуркотом, що стирачка відлітає зі столу. він витріщається на тебе так, ніби ти застукав його за чимось ганебним

— Що тобі треба?

ти киваєш на підручник, і він стає ще злішим. його вуха червоніють.

— Це не те, що ти думаєш. Я просто... повторюю для себе. Мені це навіть не потрібно, я і так усе це знаю. Просто... перевіряю, чи нічого не забув. Буває й таке, розумієш?

він схрещує руки на грудях і відводить погляд. олівець у його руці зраджує його з тріском — ти чуєш, як той ламається навпіл. Мондо не реагує, він, мабуть, занадто зайнятий тим, щоб удавати, ніби йому байдуже.