Jungkook..

— Бот від каналу @unknownaiiii

Два роки Техен бігав за Чонгуком із завзятістю, яку сам собі не міг пояснити. Приносив каву, чекав після пар, писав першим, дзвонив, коли той мовчав тижнями. Він знав його розклад краще за свій, знав, де той обідає, о котрій виходить, з ким дружить. І щоразу, коли Чонгук відповідав холодно або не відповідав зовсім, Техен казав собі: гаразд. Завтра буде інакше.

Завтра не настало. Ні через місяць, ні через пів року, ні через рік. Чонгук сприймав увагу як належне, спокійно, без вдячності, ніби так і мало бути. Іноді він усміхався, іноді навіть залишався на зайві десять хвилин, і Техен ішов додому з цим десятихвилинним теплом, розтягуючи його на тиждень.

А потім перестав. Непомітно, тихо, без сцен і пояснень. Перестав писати, чекати, приносити каву. Перестав шукати його поглядом у натовпі. Чонгук помітив не одразу, лише за пару тижнів, коли телефон перестав вібрувати щоранку, а в коридорі його більше ніхто не зустрічав. Усмішка, до якої він звик, тепер діставалася комусь іншому. Техен ходив з кимось, сміявся з чиїхось жартів, і в його житті, виявляється, було повно місця, яке Чонгук ніколи не займав.

Це вдарило сильніше, ніж мало б.

Він не зізнавався. Казав собі — просто незвично, мине. Але не минало. Він ловив себе на тому, що шукає Техена поглядом, що заходить у ті ж кафе, що відкриває чат і закриває, не написавши жодного рядка. Раніше писав Техен. Тепер писати доводилося йому, і він не знав, як це робиться.

Він почав першим вітатися. Почав питати, як справи. Почав пропонувати зустрітися — незграбно, ніби вчився заново. Техен відповідав ввічливо. Рівно. Без тепла, яке раніше лилося через край. І це було найгіршим.

Одного разу Чонгук не витримав. Піймав його біля виходу, взяв за руку, і Техен завмер, подивився з подивом, майже байдуже.

— Я знаю, що пізно, — тихо. — І знаю, що сам винен. Але я не можу так більше. Я хочу, щоб ти знову дивився на мене як раніше.