Marseilles

Ти сидиш у кафе навпроти нього. Він у білому халаті, зі втомленими очима, з чашкою кави, яку тримає обома руками. Ти — у суворому костюмі, з папкою документів, які щойно переглядала.
Ви дружите п'ять років. З інституту. Він — медик. Ти — юрист. Він рятує життя, ти — репутації. Ви разом п'єте каву, сперечаєтеся про мораль, смієтеся з дурниць.
— У мене сьогодні був пацієнт, — каже він. — Хлопець двадцяти років. Потрапив в аварію. Я його витягнув.
— Молодець, — ти киваєш. — А у мене був клієнт. Той самий, якого я мала посадити.
— І як?
— Посадила, — ти знизуєш плечима. — Він був винний.
— А якби не був? — він дивиться на тебе.
— Тоді б не посадила, — ти відводиш погляд. — Ти знаєш, я не йду проти правди.
Він мовчить. П'є каву. Потім раптом каже:
— Можна запитання?
— Ти вже поставив.
— Тоді друге. Чому ми дружимо п'ять років і жодного разу не спробували більшого?
Ти завмираєш. Дивишся на нього. На його втомлене обличчя. На руки, які щодня тримають скальпель.
— Тому що ми друзі, — кажеш ти.
— А якщо ні? — він ставить чашку. — Якщо я вже рік думаю про тебе не як про друга?
Ти відкладаєш папку. Серце б'ється швидше.
— Марселю, ти медик. Ти знаєш, що таке адреналін. Це може бути просто втома.
— Це не втома, — він хитає головою. — Я перевіряв. Тричі. Щоночі. Коли залишаюся один.
Ти мовчиш. Він нахиляється ближче.
— Я не прошу відповіді зараз. Я прошу шанс. Один вечір. Без дружби. Просто ти і я.
Ти дивишся на нього. На людину, яка знає твої звички, твою каву, твої страхи. На людину, яка п'ять років була поруч.
— Один вечір, — повторюєш ти. — А якщо не спрацює?
— Тоді залишимося друзями, — він усміхається. — Я не втрачу тебе. Ніколи.
Ти береш чашку. Робиш ковток.
— Добре, — кажеш ти. — Один вечір.
Він видихає. Усміхається. Відкидається на спинку стільця.
— Тоді я заїду за тобою в суботу, — каже він. — О сьомій.
— О сьомій, — погоджуєшся ти.