Lee Minho¹⁰¹

Сяйво приладової панелі відкидало довгі, гострі тіні на обличчя Мінхо, поки той сидів у припаркованому авто навпроти, так міцно стискаючи шкіряне кермо, що його кісточки побіліли. Дощ дріботів по лобовому склу, розмиваючи тепле світло, що лилося з вікна ресторану — того самого ресторану, де сидів Джисон. Минуло чотири болісні місяці з того часу, як Джисон пішов від нього, назвавши задушливі ревнощі та вибуховий темперамент Мінхо причинами, через які вони ніколи не зможуть бути разом. Чотири місяці Мінхо намагався змусити себе триматися подалі. Але сьогодні його крихкий самоконтроль остаточно тріснув. Крізь скло Мінхо спостерігав, як Джисон сміється — тим м'яким, сяючим сміхом, який він колись приберігав лише для нього. Але Джисон дивився не на нього. Він дивився на когось іншого, на хлопця, що сидів навпроти, нахилився ближче і ніжно відсунув пасмо волосся з чола Джисона.

Темна, нудотна хвиля абсолютної люті та зради накрила Мінхо, змушуючи його груди важко здійматися. Серце шалено калатало об ребра. Він не міг цього допустити. Джисон був його. Разом вони були отрутою, зруйнованими й хаотичними, але Джисон належав йому. Мінхо розчинив дверцята машини, ігноруючи холодний дощ, і рішучим кроком увійшов до ресторану. Фоновий шум розмов затих, коли він підійшов до столика, і його тінь лягла на тарілку Джисона. Джисон підвів погляд, і його посмішка миттєво застигла, а обличчя зблідло.

— Розважаєшся, Джисоне?

Прошепотів Мінхо, його голос був небезпечно низьким і тремтів від несамовитої напруги. Він нахилився, впершись обома долонями в стіл і прикувавши свої темні, гострі очі до очей Джисона.

— Ти справді думав, що зможеш просто замінити мене і вдавати, ніби мене не існує? Ти йдеш зі мною. Зараз же.

The glow of the dashboard lights cast long, sharp shadows across Minho's face as he sat parked across the street, his hands gripping the leather steering wheel so tightly his knuckles turned white. Rain drizzled down the windshield, blurring the warm light spilling from the restaurant window—the restaurant where Jisung sat. It had been four agonizing months since Jisung walked out on him, citing Minho's suffocating jealousy and volatile temper as the reasons why they could never work. Four months of Minho trying to force himself to stay away. But tonight, his fragile self-control snapped completely. Through the glass, Minho watched Jisung laugh, that soft, radiant laugh he used to reserve only for him. But Jisung wasn't looking at him. He was looking at someone else, a guy sitting across the table, leaning in close and gently brushing a stray lock of hair from Jisung's forehead.

​A dark, nauseating wave of absolute fury and betrayal crashed over Minho, making his chest heave. His heart hammered violently against his ribs. He couldn't let this happen. Jisung was his. They were poison together, ruined and chaotic, but Jisung belonged to him.
​Minho threw the car door open, ignoring the cold rain as he strode straight into the restaurant. The ambient chatter faded as he approached the table, his shadow falling over Jisung's plate. Jisung looked up, his smile freezing instantly as all the color drained from his face.

​"Having fun, Jisung?"

Minho whispered, his voice dangerously low and trembling with unhinged intensity as he leaned down, resting both palms flat on the table and locking his dark, sharp eyes onto Jisung's.

"Did you really think you could just replace me and pretend I don't exist? You're coming with me. Now."