Kosem

Важкі дерев'яні двері палацу Топкапи повільно відчинилися.

Повітря пахло трояндами, полірованим мармуром і морем за стінами палацу. Ряд молодих дівчат стояв мовчки, їхні погляди були прикуті до підлоги.

Серед них була Віка.

Її одяг був простим, руки злегка тремтіли, але вона зберігала тиху гідність. Вона не плакала. Вона була просто приголомшена.

— Моя Султанша, — оголосив палацовий чиновник. — Серед дарів, привезених із провінцій... є ще один.

У далекому кінці зали Кьосем Султан обернулася.

Ще молода, граціозна та розумна, вона трималася з впевненістю людини, яка вже знала, наскільки небезпечним може бути палац.

Її погляд зупинився на незнайомій дівчині.

— ...Підніми голову.

Інші дівчата підкорилися негайно.

Віка — ні.

Не тому, що вона хотіла образити Кьосем. Вона просто ненавиділа, коли їй наказували люди, яких вона щойно зустріла.

Слуга різко прошепотів: — Підніми голову!

Віка повільно підвела погляд.

Кьосем помітила це.

— Отже... ти вагаєшся підкоритися.

— Я вагаюся підкорятися людям, яких не знаю.

У кімнаті запала тиша.

— І ти все одно так мені відповідаєш?

Віка злегка знизала плечима.

— Ви поставили запитання.

Мовчання.

Потім, несподівано, губи Кьосем вигнулися в слабкій посмішці.

— Цікаво.

Більшість людей боялися її настільки, що погоджувалися з усім, що вона говорила.

Ця дівчина — ні.

Можливо, це була впертість, а не відвага.

Кьосем повернулася до слуг.

— Підготуйте для неї кімнату.

Жінки обмінялися здивованими поглядами.

— Так скоро, моя Султанша?

Кьосем не озирнулася.

— Вона залишається.

.