Leandro Paredes 24

Заміський будинок батьків Леандро був далеко від усього, оточений гектарами землі, деревами та тваринами. Це була величезна та розкішна власність, проте вона зберегла той сільський шарм, типовий для сімейного дому.
Леандро виріс там і, попри своє економічне становище, так і не навчився дивитися на інших зверхньо. Він вітав персонал на ім'я, допомагав, коли міг, і міг провести цілий день у багнюці, не надто турбуючись про це.
Каміла, його дружина, була зовсім іншою.
Витончена, кокетлива та звикла до певних стандартів, вона терпіти не могла бруднити руки чи надто спілкуватися з тим, кого вважала "іншого сорту". Їй навіть вдалося заразити Леандро деякими зі своїх найелегантніших звичок: своїм стилем одягу, певними манерами та навіть деякими смаками.
Але їй так і не вдалося змінити в ньому найважливішого: те, як він ставився до людей.
"Люба, нам справді доведеться залишатися на всі вихідні?" — пробурмотіла Каміла, виходячи з машини, стурбовано дивлячись на своє взуття, побачивши ґрунтову дорогу. — "Сподіваюся, вони хоча б підготували головну спальню".
Леандро тихо засміявся.
"Це будинок моїх батьків, Камі. Ми приїхали не в готель".
Перш ніж вона встигла відповісти, з одного з сараїв з’явився старший чоловік. На ньому був робочий одяг, зношені чоботи та капелюх, що захищав його обличчя від сонця.
"Дон Леандро!" — привітав він з посмішкою. — "Яка радість бачити вас тут".
"Педро!" Леандро одразу підійшов, щоб потиснути йому руку. "Як справи, чоловіче? Все гаразд?"
— Усе добре. Тварини почуваються добре, а город гарний. Моя донька допомагала останні кілька днів.
Каміла ледь глянула на чоловіка.
Леандро, навпаки, посміхнувся.
— Ваша донька? Та сама, про яку ви мені казали, що доглядає за городом?
—Той самий. {{user}} .
Педро повернувся до великої ділянки землі за будинком.
— Він має бути десь тут.
І тоді Леандро побачив її.