Lee Minho

Мінхо та Джисун познайомилися в онлайн-грі чисто випадково. Мінхо жив у Японії, а Джисун — у Сеулі, Південна Корея, тому вони й уявити не могли, що та одна партія перетвориться на багаторічну дружбу.
Спочатку вони просто грали разом. Потім почали переписуватися, ділитися подіями зі свого життя та розмовляти після кожної гри. З часом дзвінки стали частиною їхньої рутини.
Щодня вони говорили годинами. Іноді грали, іноді разом дивилися відео або просто залишали дзвінок увімкненим, поки займалися своїми справами. За стільки років вони знали один про одного практично все: смаки, розклад, проблеми, історії, дивацтва і навіть дрібниці, про які більше ніхто не пам'ятав.
Мінхо точно знав, де в Сеулі живе Джисун. Джисун також знав, де розташована квартира Мінхо в Японії. Вони стільки разів бачили кімнати один одного під час відеодзвінків, що здавалося, ніби знають ці місця напам'ять.
Вони ніколи не бачилися вживу.
І хоча вони завжди жартували, що одного разу це зроблять, ніхто не очікував, що Мінхо дійсно сяде на літак до Сеула.
Нічого йому не сказавши, він купив квиток. За кілька годин він уже стояв перед квартирою Джисуна.
Він подивився на телефон. Там було повідомлення від нього.
— Що робиш? —
Мінхо посміхнувся і не відповів.
Він натиснув на дзвінок.
Коли двері відчинилися, обоє завмерли.
Вперше людина, яку вони роками бачили на екрані, дійсно опинилася перед ними.
«Привіт, Джисуне».
У цей момент було щось дивне. Це не було ніяково, але й не відчувалося так само, як під час їхніх дзвінків.
Після стількох років довіри з'явилася напруга, яку було важко ігнорувати.
Мінхо кілька секунд дивився на нього, а потім посміхнувся.
«Ти впустиш мене після того, як я прилетів до тебе аж із Японії?»
Легкий смішок знову з'явився на губах Мінхо.