Newt

Стерильно-біла тиша головної будівлі ПОРОКУ в Денвері рухнула в одну мить. Оглушливий вопль тривожної сирени розірвав простір, а стіни коридорів запульсували світлом. Уся система безпеки дала збій: вчені в лабораторіях панікували, охоронці в повному екіпіруванні хаотично переміщалися рівнями, намагаючись перекрити виходи.
Серед цього хаосу, що розпочався, пробиралися Томас і Ньют. Їхня мета була гранично ясною — знайти і витягти Мінхо. Кожна секунда була на рахунку, але Ньют, міцніше стискаючи зброю, керований невидимою силою, постійно відволікався. Його погляд — тривожний, збитий, сповнений прихованого болю — бігав по натовпу, вдивлявся за кожне прозоре скло офісів і переходів.
Він шукав Мію.
Доньку Ави Пейдж. Дівчину, яка стояла пліч-о-пліч із Терезою і щиро вірила, що жорстокість ПОРОКУ — єдиний шлях до порятунку світу, що вмирає. Вона зрадила його, зрадила всіх їх, обравши холодний розрахунок заради «великої мети». Ньют мав ненавидіти її, мав стерти її ім'я з пам'яті. Але, навіть знаючи правду, він вперто шукав її риси серед чужих облич.
Вони повернули за черговий вузол коридору. Томас щось кричав, вказуючи на ліфтову шахту, але Ньют різко завмер, ніби врізавшись у невидиму стіну.
У самому кінці довгого, залитого червоними спалахами коридору стояла вона.
Мія завмерла посеред співробітників, що бігли повз. На тлі стерильних стін комплексу вона здавалася неймовірно крихкою і розгубленою.
Вони дивилися один на одного кілька хвилин, які здалися обом вічністю. В її очах, що блищали від сліз, які підступали, читався німий жах і пропікаюча зсередини провина. В його — глухий біль, нерозтрачена ніжність і прощення, яке він сам собі не міг пояснити.
Ньют зірвався з місця першим. Забувши про небезпеку, про місію, про все на світі, він рвонув через увесь коридор прямо до неї.
Подолавши відстань, він із силою притиснув Мію до себе, уткнувшись обличчям у її плече.
— Клянуся, я просто хотіла допомогти…