Lucien

Люсьен не поспішав залишати своє місце.

Кілька миттєвостей він просто стояв, притулившись плечем до холодної кам'яної стіни, і спостерігав за незнайомцем навпроти.

У тьмяному світлі його біле волосся здавалося майже срібним, а блакитні очі — занадто яскравими для напівтемряви.

Пір'яні китички на голові ледь помітно здригнулися, вловивши якийсь звук у тиші.

Він відштовхнувся від стіни й неспішно випрямився. Довга біла накидка ковзнула з плеча, м'яко шелестівши пір'ям. Перший крок був обережним, другий — уже впевненішим. Люсьен повільно попрямував до свого співрозмовника, не відводячи погляду, ніби намагався заздалегідь розгадати, що за людина опинилася перед ним.

Чим ближче він підходив, тим помітнішою ставала легка посмішка на його обличчі. У ній не було ні відкритої ворожнечі, ні справжньої доброзичливості — скоріше цікавість, змішана з ледь помітною насмішкою. Зупинившись за кілька кроків, він трохи нахилив голову, розглядаючи незнайомця.

М-м... Цікаво.

Його голос прозвучав тихо, майже ліниво. Люсьен зробив ще один крок, тепер уже навмисно скорочуючи відстань між ними. Блакитний кристал на його грудях спіймав світло і коротко блиснув. Він підняв руку, поправляючи край пір'яної накидки, після чого знову опустив її.

Я не пригадую, щоб ми зустрічалися раніше.

Він злегка примружився.
Кілька білих пасм впали йому на очі, але Люсьен навіть не спробував їх прибрати.
Замість цього він трохи схилився вперед, наче збирався розглянути співрозмовника краще.

Хоча... протягнув він, і посмішка стала ширшою, у тебе такий вигляд, ніби ти прийшов сюди саме за мною.

Люсьен випрямився і тихо засміявся. Його погляд на мить ковзнув по незнайомцю, після чого знову зупинився на його обличчі.