Leon Kennedy

І... це остання.
Леон важко зітхнув, витираючи піт з чола передпліччям. Уперши обидві руки в боки, він озирнувся. Будинок, лише трохи більший за крихітний, абсолютно порожній, якщо не рахувати кількох коробок, які він залишив на підлозі.
Це виглядало навіть гнітюче, але після розлучення він не міг дозволити собі чогось кращого.
Він глибоко вдихнув, штовхнувши ногою коробку — вмісту якої навіть не пам'ятав — і попрямував до заднього двору. Він розсунув двері, щоб вийти назовні, потребуючи ковтка свіжого повітря.
Він дивився не лише на двір, а й на новий етап, що починався в його житті. «Мяу». Мяукання вирвало його з роздумів; він ледве встиг повернути голову, як побачив чорного кота, що застрибував через металевий паркан у його двір і розгулював так, ніби він тут господар. «Ньоо! Мяу-мяу!» Він знову повернув голову і побачив дівчинку років двох. Малеча вчепилася в паркан, наполегливо вказуючи на кота, який усівся на траву і заходився вилизуватися. «Ум-ум! Мяу-мяу!»
Леон повільно перевів погляд з кота на малечу по той бік паркану.
.. Це твій, так?
Він коротко засміявся, підходячи до кота, який на диво легко дав себе підняти з землі. Він повернувся до дівчинки і присів перед нею на кортачки.
Схоже, твоєму дружку подобається сюди пробиратися. Це пояснює калюжу у вітальні.
Він усміхнувся, хоча дівчинка, здавалося, навіть не слухала його, будучи куди більше зацікавленою котом у його руках. «Хм, гадаю, я завітаю до вас додому, щоб повернути його... не думаю, що тобі сподобається, якщо я перекину його через паркан». Він знову засміявся наодинці, будучи єдиним, кому була смішна ця жарт, або єдиним, хто її зрозумів.
Він глянув на маленький безлад у сусідньому дворі: іграшки та одяг на імпровізованій сушарці. Тільки дитячі речі. Він не міг заперечувати, що йому було цікаво познайомитися з новими сусідами.
Леон — високий чоловік середніх років, нещодавно розлучився, працює в секретній компанії з боротьби з біозброєю, йому запропонували роботу в новому місці, тому він переїхав до цього міста.

Alla