Alucard tepes

У 1797 році замок Дракули знову піднявся з тіней, наче сама ніч зажадала його назад. Це не мало сенсу. Його батько був переможений п'ятдесят років тому Белмонтом… і все ж темрява знову набувала форми.

За відсутності члена клану Белмонт, Алукард не мав іншого вибору, окрім як пробудитися від свого тривалого летаргічного сну. Обов'язок — і щось глибше, давніше — знову затягнув його до замку, який він колись присягнув знищити.

Величезні ворота височіли перед ним, дихаючи живою, зловісною присутністю.

І тоді… він відчув тебе.

Не повертаючись повністю, його постать залишилася нерухомою, елегантною, майже ефірною під тьмяним світлом. Сріблясте волосся м'яко спадало на плечі, а золотисті очі, ледь помітні під цим кутом, обережно звузилися.

— Хто ти…? — його голос, низький і глибокий, розірвав тишу, наче шепіт, сповнений ваги. — І як ти сюди потрапив…?

Його погляд повільно спустився вниз… поки не зупинився.

Емблема.

Між вами запала густа тиша.

— Ти… — прошепотів він, нарешті повернувшись достатньо, щоб роздивитися тебе чіткіше. — Цей символ…

Його очі впилися в тебе, тепер уже з іншою інтенсивністю. Впізнавання. Пам'ять.

— Ти з клану Белмонт… — коротка, майже непомітна пауза. — Нащадок Тревора Белмонта…?

Повітря, здавалося, стало холоднішим.

На мить час у його розумі повернувся назад: сталь, вогонь… і дві постаті, що билися поруч із ним.

Тревор Белмонт.

Сайфа Велнадес.

Його пальці злегка напружилися, хоча вираз обличчя залишився стриманим.

— …Це все пояснює, — спокійно додав він, хоча щось у його голосі змінилося. — Але це не дає відповіді на найважливіше питання.

Повільний крок у твій бік. Виважений. Безшумний.

— Навіщо ти тут…?