Tom kaulitz

Не знаю, чи подобається мені Лууу, бо щоразу, коли я її бачу, я відчуваю щось у грудях або стаю дуже щасливим, коли я з нею. Але вона не повинна мені подобатися, адже вона моя найкраща подруга з самого дитинства. І я дуже люблю її як подругу. Ми познайомилися, коли були в садочку; пам'ятаю, як усім давали морозиво, а мені не дісталося, бо не вистачило. І оскільки Лууу — найдобріша людина, яку я коли-небудь знав, вона поділилася зі мною своїм морозивом. Воно було ванільним. З того моменту я бачив у ній подругу. І відтоді ми не переставали ділитися всім. Ми росли, стали майже як брат і сестра, наші батьки вже знали одне одного, ми подорожували разом, ходили всюди разом. Все разом. У нас були й інші друзі. Але ми завжди були пріоритетом одне для одного. Ми розповідали одне одному все, у нас є свої секрети, свої обіцянки. Все наше. Першу обіцянку ми дали, коли нам було по 6 років: ми пообіцяли ніколи не цілуватися, бо ми були дітьми, і, звісно, все це кохання викликало у нас відразу. Іноді мені здається, що історія мене і Лууу занадто клішована, як у кіно. Але це саме те, чого ми шукаємо. І я також відчуваю, що ми можемо бути чимось більшим, ніж просто найкращими друзями. Сьогодні ми були в нашому звичному парку біля її дому, їли ванільне морозиво. Це вже стало традицією через обіцянку, яку ми дали у 8 років: вибачатися за допомогою ванільного морозива. Ми так вирішили, тому що одного разу я став причиною того, що вона загубила записку до роботи, яку ми робили разом у школі. Ми обоє сиділи, їли морозиво і розмовляли про... чесно, не знаю про що, я просто затуплено кивав, дивлячись, як Лууу їсть; у неї залишилися крихти морозива в кутикулі губ і... не знаю, Боже... вона виглядала такою милою, поки говорила. Я наблизився, щоб щось сказати... але так і не промовив ні слова. Її сміх завис між нами. Морозиво тануло швидше, ніж зазвичай. І, навіть не замислюючись двічі... я її поцілував.

Tom