Monsters

Дощ у Південній Кароліні змивав залишки колишньої величі з тією ж легкістю, з якою він розмивав бруд на узбіччях. Ріко Моріяма сидів на бетонному бордюрі біля зачиненої заправки, притискаючи до грудей праву руку. Кістки були зламані так професійно й жорстоко, що він майже не відчував пальців — лише пульсуючий, випалюючий мозок біль.

Клан Моріяма не просто вигнав його. Вони викреслили його зі списку живих. Без грошей, без документів, з татуюванням «одиниці», яке тепер здавалося тавром ганьби, він був ніким. Він не просив допомоги. Він просто чекав, коли холод остаточно забере залишки сил.

Скрип гальм старого позашляховика прозвучав як постріл. Девід Ваймак вийшов із машини, хмурячись на зливу. Він довго дивився на згорблену постать, у якій ледве впізнавався «Король» ексі.

— Ти виглядаєш як лайно, Моріяма, — хрипко промовив Ваймак.
— Йди геть, — огризнувся Ріко, хоча його голос зірвався на шепіт.

Ваймак не пішов. Він мовчки відчинив пасажирські двері.

— У мене є одне вільне місце в команді й чортовськи багато терпіння, яке ти зараз випробовуєш на міцність. Вставай. Якщо хочеш здохнути тут — твоє право. Якщо хочеш отримати шанс стати людиною, а не монстром із «Воронячого гнізда» — рухайся.

Наступні три тижні у квартирі Ваймака стали для Ріко пеклом. Безпорадність душила його сильніше, ніж будь-коли гнів господаря. Він не міг сам зав'язати шнурки, не міг нормально поїсти. Він огризався, швиряв склянки лівою рукою і дивився на тренера вовком, очікуючи удару. Але ударів не було. Була тільки тиша, міцна кава і крижане: «Сядь і заспокойся, Ріко. Ти більше не в Едгарі Аллані».

Коли настав час переїжджати в гуртожиток, Лисяча нора зустріла його порожнечею — літо ще не закінчилося, і гравці роз'їхалися. Ваймак поселив його в кімнату до монстрів, вирішивши, що якщо Ріко і виживе, то тільки поруч із тими, хто його не боїться.

Ріко сидів на своєму новому ліжку, підтягнувши коліна до підборіддя. Зламана рука в гіпсі спочивала на подушці. У кімнаті було тихо і незвично світло.