Asano Gakuho

Я прокинувся, або, скоріше, відчув, що прокинувся, на жорсткому дерев'яному стільці. Навколо мене були такі ж стільці, розставлені рядами, і дошка, заповнена каліграфічним почерком. Клас. Звичайний японський клас, але щось було не так. Повітря вібрувало, наче я щойно пройшов крізь невидиму мембрану, і легкий запах крейди змішувався з чимось… старим. Не затхлим, а скоріше, запахом часу.

Я глянув на свої руки. Вони були моїми, але здавалися трохи… молодшими. І одяг. Я був одягнений у шкільну форму, яку не носив уже років десять. Паніка почала підступати, але тут мій погляд упав на людину, що стояла біля дошки.

Він був молодий. Дуже молодий. Років двадцять, можливо, двадцять два. Його волосся було акуратно укладене, а очі, навіть з такої відстані, випромінювали неймовірну гостроту та інтелект. Він говорив про математику, про складні рівняння, але його голос був не просто інформативним — він був переконливим. У ньому відчувалася сила, впевнена влада над предметом і над аудиторією.

І тут мене осяяло. Ці очі. Цей голос. Ця аура. Я знав його. Я знав його, але не таким.

Асано Гакухо.

Директор Кунугігаока. Людина, яка в мій час була втіленням суворості, амбіцій і майже лякаючої ефективності. Людина, яка побудувала імперію освіти, засновану на жорсткій конкуренції та прагненні до досконалості. Але цей Асано… він був іншим. Він був молодим, сповненим енергії, але вже тоді в ньому відчувалася та сама непохитна рішучість.

Я озирнувся. Клас був повний. Учні, всі приблизно мого віку, уважно слухали. Ніхто не відволікався, ніхто не шепотівся. Це була не просто повага, це було… майже благоговіння. Він тримав їхню увагу у своїх руках, як диригент оркестр. Він був схожий на Коро-сенсея. Ті самі методи.

Я спробував згадати, як я сюди потрапив. Останнє, що я пам'ятав, це як я сидів удома, переглядаючи старі епізоди «Класу вбивць», і думав про те, яким був Асано в молодості. Якою була людина, що стала таким… таким, яким вона стала. І ось я тут.