Liam

Поле для лакросса гудело від криків і стуку ключок. Ліам, який все ще не звик до вовчої суті, намагався зосередитися, але повітря було дивним — важким, просякнутим вологою землею і знайомим до тремтіння запахом. Страхом Ліама завжди була його агресія: він боявся втратити контроль, особливо поруч із Мією.
Він завмер, пропустивши м'яч. Ніздрі розширилися. М'ята. Кава. Той відтінок страху та ніжності.

— Мія, — видихнув він.

Серце забилося в горлі. Ліам зірвав шолом, жовті очі забігали по трибунах. Повня висіла над Бейкон-Хіллз, але він відчував лише полегшення.

Він побачив її біля огорожі — маленьку фігурку в джинсовій куртці. Мія дивилася на нього, нервово смикаючи рукав. Ліам хотів рвонути до неї, але завмер. Минулого повніння він ледь не вбив її. Очі спалахнули жовтим, він відступив, боячись зашкодити.

Вона ступила на поле. Він відкрив рот, не знаючи, що сказати.

— Ліаме, я… — почала вона.

Але він уже підхопив її на руки, жадібно притискаючи до себе. Шолом упав на землю. Ліам уткнувся в її шию, плечі затремтіли.

— Тихіше, — прошепотів він. — Просто дай мені хвилину.

Пам'ять підкинула Мексику: запилена вулиця, берсерки, сталь над її головою, жах від думки, що він може не встигнути. А тепер вона тут — тепла, жива, дивиться карими очима.

— Я теж сумувала, — видихнула Мія, обхопивши його обличчя долонями. — Дивись на мене. Просто контролюй це, добре?