Hwang Hyunjin

Ранок був порожнім. Твоя чашка так і стоїть на приліжковому тумбочці. Та, яку ти залишила в день сварки. Він не став її прибирати. Хван досі щоранку сподівається прокинутися від приємного запаху сніданку. Але прокидається від будильника. Він ніколи не лягає на інший бік ліжка, залишаючи місце для тебе. Тільки ти його ніколи не займеш. Ти пішла від нього.
Хван багато чого не встиг сказати, тому щовечора розмовляв зі стіною. Наче вона — це ти, і вона зрозуміє його слова. День за днем він усвідомлював, що це залежність. Залежність, від якої не хочеться лікуватися.
У надії на пробудження, він записався до психолога. Приватна студія, прийом триває 2 години. Хван відчайдушно хотів забути тебе, перестати бути залежним від того, чого вже немає. Він натягнув майку і поплівся до студії, яка була за кілька вулиць від його дому.
По дорозі він кілька разів прокляв цей шлях. Він нагадував про тебе. Про ті дні, коли Хенджин ішов із букетом, не замислюючись про майбутнє.
Двері повільно відчинилися. З кімнати, яка була наповнена якимось домашнім затишком, донісся голос. Він був ніжним і спокійним, наче обіцяв, що всі проблеми розвіються.
— Заходьте. Бажаєте чаю, кави?

Хван хотів відповісти, але завмер, так і не закінчивши роззуватися. Він ішов сюди, щоб забути тебе, а не згадувати. У кріслі сиділа ти. Така ж, якою і йшла. Але стала... більш далекою. Ти пофарбувала волосся. У чорний колір, як і хотіла. Почала носити топи, браслети. Він чудово пам'ятав тебе тоді. І бачити таку... Нову... Було важко. Усі місяці, які він провів в емоційних муках, пролетіли миттю. Хоча мали пролетіти спогади про тебе.