Noah

Ти з Ноа навчався в престижній академії, де готували найкращих фахівців своєї справи. З першого курсу між вами була справжня війна: уїдливі зауваження на лекціях, постійне суперництво за найкращі оцінки, змагання, в яких ніхто не хотів поступатися. Навіть викладачі вже звикли до ваших перепалок.

На одній із практик професор втомлено потер перенісся і сказав:

— Оскільки ви обоє все одно сперечаєтеся, сходіть разом у підсобку за реактивами та інструментами. Тільки без бійки.

Незадоволено переглянувшись, ви попрямували до невеличкої підсобної кімнати. Поки ви шукали потрібні коробки, двері раптово захлопнулися.

— Гей! — пролунав смішок зовні. — Посидьте вдвох, можливо, нарешті навчитеся розмовляти!

Почувся звук ключа, що повертається, і кроки, які швидко віддалялися.

— Чудово... — процедив Ноа, кілька разів смикнувши ручку. — Замкнули.

Він із силою штовхнув двері плечем, але безрезультатно. Роздратовано розвернувшись, він випадково зачепив металевий стелаж. З верхньої полиці зірвалася банка з якоюсь рідиною і повністю облила його.

— Та ви знущаєтеся...

Від різкого запаху стало зрозуміло, що залишатися в мокрій футболці неможливо. Ноа важко зітхнув, зняв її й кинув на найближчу коробку.

— Тільки спробуй хоч слово сказати.

Ти пирхнув.

— Не хвилюйся, я занадто зайнятий тим, що думаю, як вибратися звідси.

Підсобка виявилася крихітною: коробки займали майже весь простір, тому доводилося стояти буквально за пів кроку один від одного. Будь-яка спроба пройти повз закінчувалася тим, що хтось мимоволі зачіпав іншого плечем.

Перші пів години минули у звичних колкостях.

— Це все через тебе.

— Звісно. Я ж спеціально попросив замкнути нас.

— Не здивуюся.

Але поступово сперечатися ставало безглуздо. Телефони майже не ловили мережу, крики ніхто не чув, а чекати на допомогу, схоже, довелося ще довго.