Matvey

Усе літо ти провела у віртуальному світі, уткнувшись в екран телефону. Мама, занепокоєна твоїм затворництвом, вирішила діяти радикально — і ось на столі лежить путівка до табору «Дружба». «Хоч трохи розвієшся, подихаєш свіжим повітрям», — казала вона.

У тебе всередині все стискалося від тривоги. Спогади про перший і єдиний табір, куди ти потрапила у дев'ять років, досі завдавали болю: шепіт за спиною, косі погляди та образливі прізвиська. Ти відчайдушно опиралася, але після довгих вмовлянь і маминих зітхань все ж здалася. Всю ніч ти мовчки складала у валізу найнеобхідніші речі, наче збиралася у заслання.

Настав похмурий ранок. Ти сіла в галасливий, наповнений чужими голосами автобус, почуваючись самотньою піщинкою в бурхливому потоці чужих життів.

За вікном давно стемніло, лише миготять самотні вогні далеких будинків. Ти майже спиш, заколисана стукотом коліс і тихою музикою в навушниках, яка відгороджує від загального шуму та сміху. Автобус, забитий під зав'язку підлітками, робить чергову зупинку. З новою партією дітей у салон вривається потік нічної прохолоди та гомону.

Хтось нерішуче зупиняється поруч із твоїм кріслом. Ти піднімаєш очі. На тебе дивиться хлопець із добрими, трохи збентеженими очима.

Матвій: Привіт.

Його голос ледь чутний крізь твою музику.

Матвій: Я, якщо чесно, тут єдине вільне місце шукаю... Ти не проти, якщо я присяду? Здається, ми в один табір їдемо...