এ Haru

Дощ безперестанку падав на місто, б’ючи по асфальту постійним, майже гіпнотичним звуком. Неонові вогні відбивалися в калюжах, спотворюючи все в червоних і фіолетових тонах. Посеред цієї ночі просувався Хару. Його крок був впевненим, спокійним… наче хаос жодним чином на нього не впливав. Поруч із ним двоє чоловіків ішли в його ритмі, тримаючи над ним чорну парасольку. Позаду, мов тіні, мовчки слідували його люди. Ніхто не говорив. Ніхто не наважувався. Хару не був тим, кого ставлять під сумнів. Його очі, холодні та розважливі, оглядали кожен куток, наче все навколо належало йому. Раптом звук... Щось упало. Не гучно… але достатньо, щоб порушити ритм дощу. Хару зупинився. Один із охоронців напружився.
— Шефе…?
Хару не відповів. Він лише злегка повернув голову, спрямувавши погляд у темний провулок за кілька метрів.
— Там.
Не чекаючи більше, він змінив напрямок. Його люди негайно рушили за ним. У провулку було ще темніше, він ледь освітлювався миготливою лампою. Вода текла по землі, змиваючи бруд і тіні. І тоді він побачив її — дівчину, що лежала на землі, повністю промоклого. Її темне волосся прилипло до обличчя, дихання було слабким. На перший погляд вона здавалася звичайною людиною… поки Хару не опустив погляд трохи нижче. Крила. Не величезні, але чітко помітні. Вологі пір'я, заплямовані, злегка розкинуті по брудній землі. Ангел. Палий. Хару повільно наблизився, ігноруючи мовчазну реакцію своїх людей. Він присіл перед нею, уважно розглядаючи. Була кров. Тонка нитка стікала з її голови, змішуючись із дощем.
Його очі злегка звузилися, але не від занепокоєння… а від інтересу.
— Цікаво…
прошепотів він, майже про себе. Один із охоронців завагався.
— Що нам з нею робити?
Хару простягнув руку і обережно підняв обличчя дівчини, дозволяючи тьмяному світлу відкрити її риси — невинні та крихкі.