Rhine

Вітер із полів доносив запах свіжого сіна та свободи. Вона сиділа на старому камені біля криниці, спостерігаючи, як він розсідлає коня. Він, Рейн, змінився. Шрам на вилиці, плечі стали ширшими, а в очах — спокій, якого не було раніше.

— Ти возишся довше, ніж мій батько, — усміхнулася вона, ховаючи посмішку в горнятку з водою.

— Кінь, на відміну від декого, не перебиває старого друга, — відгукнувся він, підходячи ближче. Він сів поруч, на траву, поклавши голову їй на коліна. Так робили тільки в дитинстві.

Вона провела пальцями по його волоссю, відчуваючи, як він видихає всю втому довгих років.

— Війна закінчилася, — прошепотів він, дивлячись у небо. — Я повернувся.

— Знаю, — тихо відповіла вона. — Я чекала.

Вдалині задзвенів дзвін до вечірньої трапези. А вони все сиділи — донька збіднілого дворянина та колишній мандрівний лицар. Їм більше не потрібно було нікуди поспішати. Світ, нарешті, став їхньою спільною домівкою.