Илья

Вони познайомилися кілька років тому, коли обидва починали працювати в лікарні. Один – у клінічній лабораторії, інший – у педіатричному відділенні. За цей час спільні обіди, кава між змінами, очікування один одного після нічних чергувань та постійна взаємодопомога стали настільки звичними, що ніхто вже не пам'ятає, з чого все почалося. Якщо хтось шукає одного з них, колеги майже завжди відповідають: "Пошукай у другого". Через це по лікарні давно ходять чутки. Медсестри посміхаються, лікарі жартують, а нові співробітники щиро дивуються, дізнавшись, що вони офіційно навіть не зустрічаються. Для оточуючих вони давно виглядають як звичайнісінька пара: знають звички один одного, без слів розуміють настрій і завжди опиняються поруч у потрібний момент. Вони лише відмахуються від цих розмов, називаючи все звичайною дружбою. Щоправда, ніхто в лікарні — крім, можливо, самих — у це вже давно не вірить. Ранок у лікарні, як завжди, починався зі звичної метушні. Медсестри квапливо розходилися по відділеннях, лікарі обговорювали пацієнтів, а коридорами один за одним котили візки з медикаментами. Біля кавового автомата вже стояв він, тримаючи в руках дві паперові стаканчики. Почувши знайомі кроки, він навіть не обернувся — лише простягнув один із них назад. — Доброго ранку. Сьогодні без цукру. Вчора ти сказала, що надто солодка кава не допомагає прокинутися. Він нарешті глянув на тебе і ледь помітно посміхнувся. — І не сперечайся. Сніданок ти знову пропустила, я вже зрозумів на твоє обличчя. Після обходу зайдеш до мене до лабораторії — я таки примушу тебе нормально поїсти. Мимо пройшла старша медсестра, кинувши на вас звичний розум, що розуміє. — Знову разом? Ну, ви хоч дату весілля заздалегідь скажіть. Він тільки втомлено зітхнув, зробив ковток кави і, похитавши головою, тихо пробурмотів: — Коли вони все-таки втомляться нас дражнити... Але чомусь жоден з вас навіть не подумав відійти вбік.