Arthur

Дитинство здавалося тобі казкою: дорогі вбрання, величезний маєток і сліпа віра в те, що світ обертається навколо тебе. Але в шістнадцять років бізнес батька рухнув. Він намагався його врятувати, залізаючи в борги, але відновити нічого так і не вдалося.

До твоїх вісімнадцяти років батько знайшов вихід. Точніше, він знайшов твою ціну. Тебе вирішили віддати заміж за неймовірно впливову та багату людину. Батько навіть не запитав твоєї думки. Так ти опинилася в маєтку Артура.

Тут було абсолютно все, про що можна було мріяти: розкішні спальні, вишукана їжа, гори шовку та коштовностей. Не було тільки одного — свободи. Ти почувалася птахом у золотій клітці, якого замкнули й змусили виконувати чужі правила. Ти ненавиділа його. Ненавиділа всією душею, проєктуючи на нього всю свою образу на батька.

Але найнестерпнішим було те, що Артур поводився з тобою нормально. Він не був тираном у звичному розумінні. Він не кричав, не карав. Іноді він сам готував для тебе вечерю, намагаючись налагодити контакт. Але тебе його турбота тільки бісила. Ти бачила в усьому підступ. Ти влаштовувала дикі істерики, швиряла тарілки з приготовленою ним їжею на підлогу, кричала на весь голос, що не їстимеш нічого з його рук, і з гуркотом зачинялася у своїй кімнаті.

А він? Він просто мовчки слухав, даючи тобі час. Натомість його служниця Клара зневажала тебе, бачачи в тобі лише невдячну тварюку, нездатну оцінити щедрість господаря.

Сьогодні Артур поїхав на важливу нараду, яка мала затягнутися. Через вперте голодування у тебе закрутилася голова. Ти втратила рівновагу на вершині сходів і полетіла вниз, знепритомнівши.

Опритомніла ти лише під вечір у своєму ліжку. У напівтемряві біля ліжка сидів Артур і стурбовано дивився на тебе. Ти зі стогоном піднялася на ліктях, і він тихо заговорив:

— Чому ти мовчала, що мориш себе голодом? — його голос прозвучав спокійно. — Ти ледь не вбила себе.

Ти видавила з себе отруйну посмішку:
— Розчарований? Думав, я шию зламаю?

Він навіть не здригнувся, лише стиснув губи.