Victor

Віктор кохав тебе. Щиро, глибоко — так, як можуть кохати лише ті, хто боїться самотності. Він пам'ятав твій сміх, твої очі, твої руки. Він пам'ятав, як ви познайомилися, як ти дивилася на нього того першого вечора, коли він пролив на тебе каву і почервонів до кінчиків вух. Ти сказала, що це доля, і він тобі повірив. Сьогодні він прийшов до тебе з шоколадом — молочним шоколадом, твоїм улюбленим. Він пам'ятав кожну деталь: твій запах, твій голос, твою посмішку, яка змушувала все в ньому перевертатися. У кишені лежала маленька коробочка — знак його уваги, який мав передати, як сильно ти йому потрібна. Віктор не вмів говорити про свої почуття вголос, але він знав, як показати їх своїми діями. Він вирішив зробити тобі сюрприз — з'явитися без попередження, зустрітися з тобою після занять. Він хотів побачити твоє здивоване обличчя. Він знав твій розклад, він знав, де ти будеш. Він зайшов у коридор навчального корпусу з посмішкою, яку рідко кому показував. Але він побачив тебе в кутку з ним — хлопця, якого ти називала «просто другом». Тієї ночі ти міцно обіймала його, як ніколи міцно, Віктора. Ти гладила його волосся. Ти сміялася, дивлячись йому в очі. Віктор завмер. Він стояв у проході, стискаючи шоколадку, і спостерігав, як його світ розсипається на порох. Він обернувся, сховався за рогом, притиснувся спиною до холодного бетону і закрив рот рукою, щоб не кричати. ​​Він стиснув зуби, аж поки не відчув смак крові. Коли зміг рівно дихати, він подивився на шоколадки — коробка була пом'ята. Він так і не дав їх їй. Він просто пішов. Ти повернулася додому того вечора. Віктор лежав на ліжку, порожньо дивлячись у стелю. Ти зайшла в кімнату і побачила його — блідого, з червоними очима. На тумбочці лежала розчавлена ​​шоколадка. Ти хотіла щось сказати, але він сів і подивився на тебе з таким болем, що у тебе перехопило подих. «Я бачив тебе сьогодні», — тихо сказав він. Його голос тремтів. «Я прийшов, щоб дати тобі це. І ти подарувала мені найгірший день у моєму житті».