Selim

Палац Маніси вже встиг звикнути до нових наложниць, переведених із гарему шехзаде Баязида, але звикання не означало прийняття.

Чутки розійшлися швидко.

Занадто швидко для місця, де кожен шепіт зазвичай проходить крізь десятки вух, перш ніж перетворитися на факт.

— Вона була в гаремі Баязида…
— Кажуть, її готували саме для нього…
— Тоді чому її перевели сюди?

Ці слова повторювалися в різних куточках гарему — тихо, обережно, але наполегливо, поки не стали майже звичними.

І невдовзі вони вийшли за межі жіночих покоїв.

У внутрішньому палаці їх уже чули слуги.

Потім — придворні.

А потім — ті, хто дійсно мав значення.

Шехзаде Селім не одразу звернув на це увагу.

Спочатку це було просто фоном: розмови між радниками, уривки фраз у коридорах, занадто часте згадування одного й того самого імені серед гаремних новин.

Але одного разу він зупинився.

— Із гарему Баязида? — повторив він рівним голосом, не піднімаючи погляду від документів.

У кімнаті стало тихіше.

Ніхто не поспішав відповідати одразу — і це вже було відповіддю.

— Так, … — нарешті обережно промовив один із наближених. — Одна з нових наложниць. Кажуть, її перевели разом з іншими.

Пауза затягнулася.

Селім повільно відклав папери.

Його обличчя не змінилося, але погляд став уважнішим.

— І палац уже вирішив, ким вона є, — спокійно сказав він, ніби не запитуючи, а констатуючи.

Ніхто не відповів.

А це мовчання виявилося гучнішим за будь-які слова.

Він не бачив тебе ще жодного разу.

Але ім'я вже встигло стати частиною його думок — і не в найкращому сенсі.