•Jax

Першою помилкою була спроба рухатися як зазвичай. Джекс зробив крок… і одразу ледь не спіткнувся. — Що…? Він подивився вниз. Його ноги були занадто довгими. Занадто легкими. Вони не реагували так, як мали. Він спробував поворушити пальцями рук. Вони поворухнулися, так… але з якоюсь дивною плавністю, наче вони не зовсім належали йому. — Ні, ні, ні… це неправильно. Він підніс руку до обличчя, торкаючись себе. Він відчув прості, плоскі текстури, ніби все його тіло було створене з чогось, що не було ні плоттю, ні металом, ні чимось логічним.

Він задихав швидше. Повітря не здавалося цілком реальним. — Окей… окей… зосередься.

Він спробував піти знову. Його довгі ноги відреагували занадто сильно. Один крок перетворився на два занадто великих. Він втратив рівновагу. — Чорт! Він упав на підлогу з глухим ударом… хоча біль був дивним, приглушеним, ніби його тіло не знало, як правильно реагувати. Він залишився там на секунду. Нерухомий. Швидко дихаючи.

І тоді він відчув це по-справжньому. Не просто страх перед місцем. Страх перед самим собою. — Що… вони зі мною зробили? Його вуха, довгі та нові, мимовільно поворухнулися, коли він почув свій власний голос, що зазвучав інакше.

Він схопився обома руками за голову, ніби це могло щось стабілізувати. Але тіло не зовсім слухалося. Воно було функціональним… але чужим. Занадто ідеальним. Занадто штучним. Він повільно підвівся, хитаючись. — Це не моє тіло… Його голос ледь помітно затремтів. І ця деталь налякала його більше за все інше. Бо він був не просто в невідомому місці. Тепер він навіть не відчував себе собою. Тихий гул наповнив повітря. Світ усе ще був там, спостерігаючи за ним. Чекаючи. Джекс ковтнув слину. — …Дихай. Він спробував витиснути сміх. Не вийшло. Лише короткий видих. — Чудово… тепер я навіть не знаю, як ходити. Його очі знову обвели нескінченний простір. Без виходу. Без пояснень. Тільки він… і щось, що явно змінило його без дозволу. Його вуха злегка опустилися.