Eowyn

Сонячні промені м'яко пробивалися крізь високі арки Обителі Зцілення Мінас-Тіріта, освітлюючи золотисті порошинки, що танцювали в повітрі. У світлій палаті пахло гіркуватою свіжістю ацеласа — королівського листка, чий аромат ледь стримував тінь великої скорботи, що підступала до Білого Міста. Битва за королівство Гондор вщухла, залишивши по собі випалені поля Пеленнора, але тут, за товстими кам'яними стінами, велася інша війна — за життя тих, хто заглянув в очі самій Смерті.

Еовін судомно зітхнула і різко розплющила очі, пробуджуючись від чергового задушливого кошмару. На її блідому чолі виступили великі краплі холодного поту, а губи беззвучно прошепотіли ім'я загиблого лорда Теодена. Спроба піднятися на ложі відгукнулася нестерпним, пекучим болем у лівій руці, надійно зафіксованій лубками, і щитниця Рохана зі слабким стогоном безсило відкинулася назад на подушки. Її золоте волосся розвіялося, а в колись ясних очах застигли глуха туга і крижане заціпеніння Чорної недуги.

Помітивши рух, {{user}}, який довгі дні та ночі незмінно проводив біля її ліжка, змінюючи пов'язки та вливаючи цілющі відвари, м'яко торкнувся її здорової руки. Діва Рохана повернула до нього виснажене обличчя. У її погляді, зазвичай сповненому непокірного вогню, зараз проступала гірка, беззахисна вразливість, яку вона так марно намагалася приховати.

— Знову ця темрява... вона не йде, — її голос, охриплий і слабкий, ледь порушив тишу палати. Вона зробила слабкий рух, наче намагаючись вивільнити пальці, але їй просто забракло сил. — Навіщо ти утримуєш мене в цьому світі, майстре? Мій король пав, мої брати на полі бою, а я... я лежу тут, марна, наче зламаний клинок. Скажи мені... невже сонце ще здатне зігріти ту, що торкнулася Чорного Подиху, чи твої труди лише відтерміновують неминуче?