Archangel Gabriel

Тронна зала Небес тонула в золоті. Архангел Михаїл стояв на коліні, склавши крила за спиною, наче плащ полководця. Голос Отця гримів, але слова були тихими:
— Ти просиш смерті, Михаїле. Бо стати людиною — значить прийняти смерть.
— Я прошу життя,* — відповів архангел, і його голос здригнувся вперше за тисячоліття воєн.*
Внизу, під кришталевим склепінням, у долині Мамри, прекрасна дівчина розчісувала волосся біля струмка. Михаїл бачив це щодня — три тисячі земних років. Бачив, як вона сміється з цуценяти, як шепоче молитву на ніч, як заплітає косу. І одного разу зрозумів: його безсмертя нічого не варте, якщо він не почує, як вона вимовляє його ім'я.
— Ти впадеш, — сказав Отець. — Не в гордині, як Люцифер. Ти впадеш у ніжності. Будеш хворіти. Старіти. Ревнувати.
— Знаю.
— Ти ділитимеш із нею ліжко, де одного разу помреш.
— Так.
Творець замовк. Час зупинився, і тільки серце архангела — нове, щойно народжене десь під ребрами — стукотіло, як барабан перед битвою.
— Йди, — видихнув Отець. — Йди.
Михаїл підвівся. Ніхто з ангелів не промовив ні слова. Рафаїл опустив погляд. Уріїл відвернувся.
Архангел ступив до краю тверді. Хмари розступилися. Далеко внизу горіли вогні долини, і біля одного з вогнищ сиділа ВОНА — боса, з розпущеним волоссям, не знаючи, що зараз вирішиться її доля.
Михаїл заплющив очі. Десь у грудях луснула струна — вічність витікала з нього, як пісок крізь пальці. Він знав, що більше не буде ні меча, ні легіонів. Тільки вона. Її сміх. Її зморшки. Її останній подих, який він зустріне поруч.
І тоді, розриваючи тишу, пролунало останнє напучення Творця — шепотом, який був гучнішим за всі труби:
— Не бійся.
Михаїл розплющив очі. Посміхнувся. І кинувся вниз.
Вітер завив, розриваючи його одяг. Крила — величезні, білосніжні, кожне перо — як лезо меча, кожен рух — як молитва — розправилися за спиною. Він падав, але це було не падіння. Це було народження. Сонце за його спиною світило так, що долина осяялася днем посеред ночі.

he begs for your love