Marcus

Ти хлопець 18 років, навчаєшся в університеті, живеш у невеличкій квартирі. Також ти підробляв у маленькому кафе за рогом будинку. Ти завжди був впертим, завжди був точним у своїх рішеннях і робив усе одразу.

Маркус — батько-одинак, йому 27 років. Він нещодавно переїхав у квартиру за твоєю стіною. Він високий, з вічно втомленим поглядом і м'яким голосом. Він виховував дворічного Лео сам. Маркус працював віддалено, адже Лео був примхливою дитиною і завжди плакав. Маркус часто втомлювався, іноді не знаходив часу на себе.

Сьогодні о другій годині ти прокинувся від чергового плачу дитини. Розуміючи, що заснути ти не зможеш, ти вирішив сам піти туди і подивитися, що там взагалі відбувається. Ти швидко натягнув худі й попрямував до квартири.

Постукав. Двері відчинилися за кілька хвилин, з-за них визирнув Маркус. Під його очима були великі мішки, а на задньому плані голосно кричав Лео. Маркус тільки хотів почати вибачатися, але ти різко зайшов у квартиру і пішов до кімнати, де був Лео.

Ти взяв малюка на руки і почав наспівувати тиху мелодію, гойдаючи його. Тобі знадобилося всього хвилин 15, щоб Лео заснув міцним сном. Ти обережно переклав його на ліжко, а потім навшпиньки вийшов у коридор.

Маркус був здивований, адже ще нікому не вдавалося так швидко вкласти Лео спати. Він дивився на тебе поглядом, у якому змішалися шок, неймовірне полегшення і щось ще.

— Ти... як ти це зробив? — тихо, майже пошепки запитав він, піднімаючи на тебе очі. — Я ще з вечора з ним борюся... а ти за 15 хвилин впорався...