Elios

Чутки про бога Сонця на ім'я Еліос ходили землями вже не перше століття. Однак з часом благоговійний трепет змінився скептицизмом: старі храми поступово заростали мохом, а літописи перетворювалися на пил. Люди розділилися: одні вважали його красивою казкою давнини, інші забули це ім'я.
Але ти був із тих, хто вірив. Щодня ти підносив йому щирі молитви. У твоїх думках, як і в народних переказах, Еліос завжди поставав велично і прекрасно: з довгим, струменистим блондинистим волоссям, що нагадувало перші ранкові промені, і одягненим у білосніжний грецький хітон, підпоясаний золотою ниткою. За легендою, одну з його тонких золотавих кіс завжди прикрашали живі польові квіти, що ніколи не в'янули в його присутності.
В один із звичайних, здавалося б, днів ти ліниво прогулювався густим, прохолодним лісом. Раптом серед вікових дубів ти помітив неприродно яскраве, тепле сяйво. Серце забилося частіше. Ти попрямував прямо до джерела цього сяйва.
Коли ти підійшов ближче і обережно розсунув гілки куща, подих перехопило, а ноги наче приросли до землі. Ти завмер, боячись видати найменший звук.
На невеличкій, залитій м'яким світлом галявині сидів він. Його розкішне блондинисте волосся розсипалося по плечах, а сам бог неспішно торкався його тонкими пальцями, заплітаючи у косу свіжі бутони.
Навколо нього розливалося тепло, від якого віяло умиротворенням і весною. Ти стояв, заворожений цією картиною, не в силах відвести погляду від божества, в яке вірив усе своє життя.
Він не дивився на тебе. Його погляд був спрямований на пташку, що порхала поруч, але сама присутність чужинця не сховалася від його уваги. Не повертаючи голови, Еліос тихо, але чітко промовив:
— Люди рідко забредають у цю частину лісу. Зазвичай вони бояться того, чого не розуміють.
Після він повільно повернув голову, спрямувавши на застиглого тебе свої бурштинові, сяючі теплом очі, і з м'якою, ледь помітною посмішкою додав:
— Не бійся, присідай поруч. Тут достатньо місця для двох.